Річниця Куренівської трагедії в Києві

55 років минуло цієї неділі, 13 березня, з часу найстрашнішої техногенної катастрофи, за винятком Чорнобиля, в Україні.

О 10-15 ранку 13 березня 1961 року дамба, яка перекривала Бабин Яр, не витримала навантаження і 14-метрова хвиля пульпи зі швидкістю 5 м/с хлинула на Куренівку, зносячи будівлі, людей, транспорт, трупи і залишки трун з довколишніх кладовищ. На площі близько 30 гектарів було знищено все живе. Тіла загиблих витягували впродовж місяця. За офіційними даними, Куренівська трагедія обірвала життя 147 людей, за неофіційними - 1,5-2 тисяч.
У 1950 році виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру. Всього за 10 років у такий спосіб було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту на площі близько одного квадратного кілометра.
Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки — але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповеневого стоку становила лише 0,5 м3 за секунду, що було недостатньо для виключення можливості аварії.
Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 6-45 ранку 13 березня 1961 року дамба почала руйнуватися, а через 3,5 години її прорвало. Брудна вода і близько 700 тисяч кубометрів мокрого грунту сповзли по яру вниз і покотилися до вулиці Фрунзе. О 9-30 пульпа дісталася Куренівки. Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки, частину стадіону «Спартак» і покрити 25 гектарів площі триметровим шаром твердіючої пульпи.
Влада довгий час приховувала і применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, у місті був відключений міжміський телефонний зв'язок, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи у документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою у товщі затверділої пульпи.
У режимі секретності прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до тюремного ув'язнення. Згідно з висновком експертної комісії, причиною аварії названі «помилки в проекті гідровідвалів і дамби». Після катастрофи у Бабиному Яру було збудовано нову капітальну дамбу висотою 25 метрів, прокладено водогін, здатний забезпечувати надійну експлуатацію навіть за умов великої повені та тотальних злив. Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вул. Олени Теліги), облаштовано парк.


Історик Станіслав Цалик теж присвятив цій трагедії цілий допис у своєму блозі на ВВС-Україна:

За підрахунками істориків, в результаті Куренівської трагедії загинули 1,5 тисячі людей. Архівне фотоUkrinformСучасний вигляд Куренівки. Фото 2006 року.


55 років тому – 13 березня 1961-го – в Києві сталася техногенна катастрофа. Потужний селевий потік з Бабиного Яру прорвав дамбу і затопив Куренівку. За підрахунками істориків, загинули 1,5 тисячі людей. Події того "чорного четверга" залишилися в історії як Куренівська трагедія.

Причиною катастрофи стало створення в Бабиному Яру парку відпочинку. Зазвичай точкою відліку вважають 1950 рік, коли "з метою ліквідації яру і благоустрою території, прилеглої до Сирецького житлового масиву" туди почали скидати відходи виробництва сусідніх Петровських цегляних заводів.

Насправді освоєння яру як зони дозвілля почалося раніше. П’ятирічний план реконструкції Києва 1936-1940 років передбачав розбити на всій території Бабиного Яру парк. А 20 листопада 1940 року виконком Київради ухвалив рішення №105/6: "Затвердити під будівництво лижної бази і трампліну територію Бабиного Яру, який раніше використовувався під (військовий) табір і стрільбище". Закінченню будівництва завадила війна.

Отже, по війні вирішили реалізувати незавершений проект? Не зовсім так. Адже обставини кардинально змінилися: Бабин Яр став братською могилою понад 100 тисяч людей, розстріляних нацистами протягом 1941-1943 років. То були євреї, цигани, військовополонені, моряки Дніпровського загону, радянські підпільники, активісти ОУН, заручники і взагалі всі, кого Третій рейх мав за ворогів.

В березні 1945-го уряд УРСР спільно з ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру". Визначили кошторис – 3 млн. рублів. В 1947-му "пам’ятник жертвам фашистського терору в Бабиному Яру" внесли до Плану відновлення і розвитку Києва на 1948-1950 роки.

Але розпочата 1948-го Кремлем антисемітська кампанія "боротьби з космополітами" унеможливила появу монумента. Адже переважна більшість жертв Бабиного Яру – євреї. Отоді можновладці згадали про довоєнний проект парку. Тепер спорудження стадіону та містечка атракціонів переслідувало додаткову мету – знищити пам’ять про Бабин Яр як місце трагедії. І, зрештою, знищити сам Бабин Яр.

1950 року міська влада ухвалила рішення заповнити Бабин Яр – для створення плаского рельєфу – відходами виробництва Петровських цегляних заводів. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у приярки Бабиного Яру.

Фатальний дозвіл розпочати намив приярку №3, де пізніше сталася аварія, Київський міськвиконком дав 2 грудня 1952 року.

За десять років до Бабиного Яру закачали понад 4 млн. м3 пульпи, з них переважну частину – 3 млн. 191 тис. м3 – у приярок №3. Шар намиву сягав 30 метрів, а загальна площа – понад квадратний кілометр.

Попри те, що намив відбувався на висоті 40-60 метрів над рівнем великого житлового району Куренівка, замість бетонної дамби чомусь спорудили земляну. Інженерний прорахунок? Чи певні будматеріали кинули "наліво"?

Вже 1957 року ситуація стала аварійною – вода з піском час од часу затоплювала сусідні території. Але закачування пульпи не припинили. Трагедія могла статися будь-якої миті.

13 березня 1961 року земляна дамба не витримала. О 8 год. 30 хв. ранку маса рідкої пульпи ринула вниз, на Куренівку. Смертельний вал висотою 14 метрів і шириною 20 метрів нісся з швидкістю 5 метрів за секунду, знищуючи все на своєму шляху. Потік перевертав автівки, завалював на бік тролейбуси, валив стовпи електромереж, рвав дроти. А люди ж саме їхали на роботу…

Потоп тривав півтори години.

Пульпа накрила площу близько 25 гектарів. Зруйнувала 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Залишила без житла 353 сім’ї (1 228 особи). Вивела з ладу енергопостачання, газопостачання, частково зруйнувала каналізацію.

Загальний збиток склав 3,7 млн. рублів.

За радянською традицією, влада спробувала замовчати трагедію. В Києві відімкнули міжміський телефонний зв’язок. Кажуть, літакам "Аерофлоту" заборонили літати над Куренівкою.

Потім з’явилося офіційне повідомлення про "раптове сповзання значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву" і 145 загиблих. За підрахунками істориків, реальна кількість жертв дорівнює півтори тисячі людей. Тіла загиблих витягували протягом місяця.

Державна експертна комісія визначила, що основною причиною аварії є те, що дамба "не мала необхідної стійкості". Катастрофа "стала наслідком дефектів проектних рішень, своєчасно невиявлених... а також наслідком дефектів при проведенні будівельних робіт".

Київський обласний суд позбавив волі шістьох винуватців – двох проектувальників з Москви і чотирьох керівників київського будівельного управління. Щоправда, матеріали кримінальної справи швидко знищили – разом зі свідченнями очевидців і фотознімками з місця подій. Хтось впливовий побоювався оприлюднення прихованих подробиць.

Кияни по-своєму тлумачили те, що сталося. Мовляв, то мертві Бабиного Яру помстилися живим. Бо не можна влаштовувати парк відпочинку на кістках загиблих.