Національний інститут пам'яті провів величезну роботу, підготувавши безліч інфографік та схем, які пояснюють суть Закону про декомунізацію, етапи його впровадження, а також наочно ілюструє проблему закомунізованої України.
Отже, дивимось. ДЕКОМУНІЗАЦІЯ
21 травня вступили у дію декомунізаційні закони. Втілення їх у життя означає, що Україна нарешті безповоротно пориває з болючим радянським тоталітарним минулим. Мапа країни буде позбавлена тоталітарної символіки у назвах та пам’ятниках, а доступ до документів про репресії та злочини проти людства і людяності буде повністю відкрито.
Український інститут національної пам'яті спільно з громадськістю підготували основні тези прийнятих законів про декомунізацію. 9 квітня Верховна Рада України прийняла 4 закони про декомунізацію - про заборону пропаганди комуністичного та нацистського режимів, щодо відкриття архівів КГБ, вшанування борців на волю України у ХХ ст., увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні.
Закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" відкриває архіви про злочини комунізму та масові порушення прав людини.
Закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" віддає шану борцям за свободу України, повертає моральний борг.
Закон "Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939-1945" повертає народу справжню пам'ять про роки війни і позбавляємося радянського кліше.
Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" засуджує комуністичний та нацистський режими, забороняє їх пропаганду.
Перелік населених пунктів, назви яких потрібно змінити. Станом на 23.11.2015.
Роз'яснення, коли і що слід перейменовувати / демонтувати Щоб визначитися із новою назвою місцеві громади мають півроку — до 21 листопада. Опісля впродовж 3 місяців Верховна Рада України прийме рішення про перейменування. Нагадаємо, що впродовж півроку також будуть змінені назв вулиць, площ, географічних об’єктів. Рішення приймає відповідний орган місцевого самоврядування.
До назв, які слід перейменовувати належать ті, у яких використані імена (псевдоніми) осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (від секретаря райкому і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік, працівників органів держбезпеки.
Також підлягають зміні найменування, у яких використано назви СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік та похідні від них. Назви які пов’язані з діяльністю Комуністичної партії (включаючи партійні з’їзди), річницею Жовтневого перевороту, встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України.
Проект "Історичної правди" "Пам’ятаймо Волинь" задуманий як майданчик для діалогу: не для суперечок і взаємних звинувачень, а саме для обміну думок, інформації, обміну "історичними правдами". Чужу правду буває важко прийняти. Але її треба прийняти, бо прийшов найліпший у новітній історії час для примирення між Україною і Польщею.
У минулорічній метушні і скандалах загубилося найголовніше, що могло поєднати, примирити два народи: усі жертви наші.
Водночас, і для поляків, і для українців однаково важливо зрозуміти усю повноту причин, що призвели до людиновбивства.
Стереотипи і міфи щодо Волинської трагедії є і в польській, і в українській суспільній думці. Їх подолання є спільним завданням як для польських, так і для українських істориків.
"Кожна сторона має свою правду про кожну з подій, про кожний з епізодів історії. То добре, що щоразу частіше повторюються спроби всебічного осмислення тих трагічних подій" - писав професор Богдан Осадчук у статті "Модель пробачення", яку "Газета Виборча" опублікувала у жовтні 1995 року.
"У інтересах наших націй лежить нормалізація стосунків, що вимагає говорити правду прямо в очі – цілу правду. Але тільки правду" - писав Єжи Гедройць у квітні 1976 року до українського публіциста Івана Кедрина-Рудницького.
Рецепт примирення простий. Назвати злочинців злочинцями. Згадати їх жертв по іменах. Встановити хрести над загубленими колись могилами. Пробачити все, але нічого не забувати. Усі жертви – наші!
Проект "Пам’ятаймо Волинь" містить насамперед науково-популярні та документальні публікації. Зокрема "Історична правда" дякує Польському інституту у Києві за можливість публікації низки матеріалів, підготовлених цією установою у циклі "Волинь. Говорять історики".
Сьогодні, 15 березня, день, коли Михайла Горбачова обрали президентом СРСР. Він,п о суті, посприяв розвалу ледь живого СРСР і почав епоху самостійного розвитку (нарешті розвитку!) 15 союзних республік. Отож про Горбачова.
Історія Горбачова починається в 1931 році, 2 березня. Саме тоді народився Михайло Сергійович. Він з'явився на світло в Ставропіллі, в селі Привільне. Народився і виріс він у селянській родині. У 1948 році працював разом з батьком на комбайні і отримав за успіхи у збиранні врожаю орден Трудового Червоного Прапора. Горбачов у 1950 році закінчив з срібною медаллю школу. Після цього він поступив на юридичний факультет Московського університету. Горбачов зізнавався згодом, що в той час досить туманно уявляв собі, що таке право і юриспруденція. Однак йому імпонувало становище прокурора або судді. У студентські роки Горбачов жив у гуртожитку, отримував один час підвищену стипендію за комсомольську роботу і відмінне навчання, але тим не менш ледь зводив кінці з кінцями. Він став членом партії в 1952 році.
Одного разу в клубі Михайло Горбачов Сергійович познайомився з Раїсою Титаренко, студенткою філософського факультету. Вони одружилися в 1953 році, у вересні. МДУ Михайло Сергійович закінчив у 1955 році і був відправлений на роботу в Прокуратуру СРСР за розподілом. Однак саме тоді уряд прийняв постанову, за якою приймати на роботу випускників юридичних вузів центральні прокуратури та органи суду заборонялося. Хрущов, а також його соратники, визнали, що однією з причин репресій, здійснюваних у 1930-ті роки, було засилля недосвідчених молодих суддів і прокурорів в органах, готових підкорятися будь-яких вказівок керівництва. Так Михайло Сергійович, у якого від репресій постраждали два діда, став жертвою боротьби з культом обличчя та її наслідків.
На адміністративній роботі Горбачов повернувся в Ставропіллі і вирішив більше не зв'язуватися з прокуратурою. Він влаштувався у відділ агітації і пропаганди в крайком комсомолу - став заступником завідувача цього відділу. Комсомольська, а потім і партійна кар'єра Михайла Сергійовича розвивалася дуже успішно. Політична діяльність Горбачова принесла свої плоди. Він був призначений в 1961 році першим секретарем місцевого крайкому ВЛКСМ. Горбачов уже в наступному році приступає до партійної роботи, а потім, у 1966 році, стає першим секретарем Ставропольського міськкому партії.
Так поступово розвивалася кар'єра цього політика. Вже тоді виявився головний недолік цього майбутнього реформатора: Михайло Сергійович, звиклий самовіддано трудитися, не міг добитися того, щоб його розпорядження сумлінно виконували підлеглі. Ця характеристика Горбачова, як вважають деякі, і призвела до розпаду СРСР. Москва
Горбачов у листопаді 1978 році стає секретарем ЦК КПРС. Велику роль в цьому призначенні зіграли рекомендації найближчих сподвижників Л. В. Брежнєва - Андропова, Суслова і Черненко. Михайло Сергійович через 2 роки стає наймолодшим з усіх членів Політбюро. Він хоче в найближчому майбутньому стати першою особою в державі і в партії. Перешкодити цьому не могло навіть те, що Горбачов, по суті, займав "штрафний пост" - відповідає за сільське господарство секретаря. Адже цей сектор радянської економіки був неблагополучним. Михайло Сергійович все ще залишався після смерті Брежнєва на цій посаді. Але Андропов вже тоді йому радив вникати в усі справи, щоб бути готовим у будь-який момент взяти на себе всю відповідальність. Коли Андропов помер і до влади прийшов на нетривалий термін Черненко, Михайло Сергійович став другою людиною в партії, а також найвірогіднішим "спадкоємцем" цього генсека. В політичних колах Заходу популярність Горбачову вперше приніс здійснений ним в 1983 році, в травні, візит до Канади. Він вирушив туди на тиждень з обличчястого дозволу Андропова, в той час колишнього генсеком. П'єр Трюдо, прем'єр-міністр цієї країни, став першим великим лідером Заходу, який прийняв обличчясто Горбачова і з симпатією до нього отнесшимся. Зустрівшись і з іншими політиками Канади, Горбачов придбав у цій країні репутацію енергійного і амбітного політичного діяча, який різко контрастував зі своїми старими колегами з Політбюро. Він виявив значний інтерес до методів управління економікою і моральним цінностям Заходу, включаючи демократію. Перебудова Горбачова
Дорогу до влади Горбачова відкрила смерть Черненко. Пленум ЦК 11 березня 1985 року обрав Горбачова генеральним секретарем. Михайло Сергійович в цьому ж році на квітневому пленумі проголосив курс на прискорення розвитку країни і перебудову. Ці терміни, які з'явилися ще за Андропова, не відразу отримали широке поширення. Це сталося лише після XXVII з'їзду КПРС, який відбувся в лютому 1986 року. Горбачов назвав гласність одним з основних умов успіху майбутніх перетворень. Ще не можна було назвати повноцінною свободою слова час Горбачова. Але можна було, принаймні, говорити в пресі про недоліки суспільства, не зачіпаючи, правда, основ радянського ладу і членів Політбюро. Проте вже в 1987 році, в січні, Горбачов Михайло Сергійович заявив, що в суспільстві не повинно бути закритих для критики зон. Принципи зовнішньої і внутрішньої політики
Новий генеральний секретар ясного плану реформ не мав. Лише пам'ять про "відлиги" М.хрущова залишилася у Горбачова. Крім того, він вірив у те, що заклики керівників, якщо вони чесні, а самі ці заклики - правильні, можуть дійти в рамках існуючої у той час партійно-державної системи до рядових виконавців і тим самим змінити на краще життя. У цьому був свято переконаний Горбачов. Роки його правління були відзначені тим, що він протягом 6 років говорив про необхідність згуртованих і енергійних дій, про те, що потрібно конструктивно діяти всім і кожному. Він сподівався, що, будучи лідером соціалістичної держави, можна завоювати світовий авторитет, заснований не на страху, а насамперед на розумній політиці, чи небажанні виправдовувати тоталітарне минуле країни. Горбачов, роки правління якого часто називають "перебудовою", вірив, що нове політичне мислення має восторжествувати. У нього повинні входити визнання пріоритету над національними та класовими цінностями загальнолюдських, необхідність об'єднання держав і народів для спільного вирішення поставлених перед людством проблем. Політика гласності
Під час правління Горбачова в нашій країні почалася загальна демократизація. Політичні переслідування припинилися. Гніт цензури ослаб. З посилань і в'язниць поверталися багато видатні люди: Марченко, Цукрів та ін. Політика гласності, яка була розпочата радянським керівництвом, змінила духовне життя населення країни. Зріс інтерес до телебачення, радіо, друкованих видань. Лише за 1986 рік журнали і газети придбали більш 14 млн. нових читачів. Все це, безумовно, істотні плюси Горбачова, проведеної ним політики.
Гасло Михайла Сергійовича, під яким він проводив всі перетворення, був наступний: "Більше демократії, більше соціалізму". Однак у нього поступово змінювалося розуміння соціалізму. Ще в 1985 році, в квітні, Горбачов на Політбюро говорив, що, коли Хрущов до неймовірних розмірів довів критику сталінських дій, це принесло лише великої шкоди країні. Незабаром гласність призвела до ще більшої хвилі антисталінської критики, яка в роки "відлиги" і не снилася. Антиалкогольна реформа
Задумка цієї реформи спочатку була досить позитивною. Горбачов хотів зменшити кількість алкоголю, спожитого в країні на душу населення, а також почати боротьбу з пияцтвом. Однак кампанія в результаті занадто радикальних дій призвела до несподіваних результатів. Сама реформа і подальша відмова від монополії держави призвели до того, що основна частина доходів у цій сфері пішла в тіньовий сектор. Чимало стартових капіталів в 90-ті роки було сколочено на "п'яних" гроші приватниками. Стрімко порожніла скарбниця. В результаті цієї реформи були вирубані багато цінних виноградники, що призвело до зникнення в деяких республіках (зокрема, в Грузії), цілих секторів промисловості. Антиалкогольна реформа також сприяла зростанню самогоноваріння, токсикоманії та наркоманії, а в бюджеті утворилися багатомільярдні збитки. Реформи Горбачова у зовнішній політиці
У листопаді 1985 року відбулася зустріч Горбачова з Рональдом Рейганом, президентом США. На ній була визнана обома сторонами необхідність поліпшення двосторонніх відносин, а також оздоровлення всієї міжнародної обстановки. Зовнішня політика Горбачова призвела до того, що були укладені договори СНО. Михайло Сергійович заявою від 15011986 року висунув цілий ряд великих ініціатив, присвячених питанням зовнішньої політики. Повинна була бути проведена повна ліквідація до 2000 року хімічної та ядерної зброї, здійснено суворий контроль при знищенні та зберіганні його. Все це - найважливіші реформи Горбачова. Причини невдач
На відміну від спрямованого на гласність курсу, коли було достатньо лише розпорядитися послабити, а потім і фактично скасувати цензуру, інші його починання (наприклад, гучна антиалкогольна кампанія) були поєднанням з пропагандою адміністративного примусу. Горбачов, роки правління якого були відзначені зростанням свободи у всіх сферах, в кінці правління, ставши президентом, прагнув спиратися, на відміну від його попередників, не на партійний апарат, а на команду помічників і уряд. Він схилявся більше до соціал-демократичної моделі. С. С. Шаталін говорив, що йому вдалося перетворити в переконаного меньшевика генсека. Але Михайло Сергійович занадто повільно відмовлявся від догм комунізму, лише під впливом зростання антикомуністичних настроїв у суспільстві. Горбачов навіть в ході подій 1991 року (серпневого путчу) розраховував ще утримати владу і, повернувшись з Фороса (Крим), де у нього знаходилася державна дача, заявив, що він вірить у цінності соціалізму і буде боротися за них, очолюючи реформовану компартію. Очевидно, що він так і не зміг себе перебудувати. Михайло Сергійович багато в чому залишився партійним секретарем, який не звик тільки до привілеїв, але і не залежить від народної волі влади. Заслуги М. С. Горбачова
Михайло Сергійович в своєму останньому виступі в ролі президента країни поставив собі в заслугу те, що населення держави отримало свободу, духовно і політично раскрепостилось. Стали реальними свобода друку, вільні вибори, багатопартійність, представницькі органи влади, релігійні свободи. Вищим принципом були визнані права людини. Почався рух до нової багатоукладної економіці, було затверджено рівноправність форм власності. Горбачов покінчив нарешті з холодною війною. Під час його правління була зупинена мілітаризація країни і гонка озброєнь, изуродовавшая економіку, мораль і суспільна свідомість. Зовнішня політика Горбачова, який ліквідував остаточно "залізна завіса", забезпечила Михайлу Сергійовичу повагу в усьому світі. Президента СРСР в 1990 році була вручена Нобелівська премія миру за спрямовану на розвиток співробітництва між країнами діяльність. В той же час деяка нерішучість Михайла Сергійовича, його бажання знайти компроміс, який влаштував би і радикалів, і консерваторів, призвели до того, що так і не почалися перетворення в економіці держави. Політичне врегулювання суперечностей, міжнаціональної ворожнечі, яка розвалила в підсумку країну, так і не було досягнуто. Чи історія здатна дати відповідь на питання про те, чи зміг би на місці Горбачова хто-небудь інший зберегти СРСР і соціалістичну систему. Висновок
Суб'єкт верховної влади, як правитель держави, повинен володіти всією повнотою права. М. С. Горбачов, лідер партії, який зосередив у своїй особі державної і партійної влади, не будучи всенародно обраним на цей пост, у цьому відношенні істотно поступався в очах громадськості Б. Єльцину. Останній і став, зрештою, президентом Росії (1991). Горбачов, ніби компенсуючи цей недолік під час свого правління, нарощував свою владу, намагався домогтися різних повноважень. Однак він закони не дотримувався і не змушував інших це робити. Тому характеристика Горбачова настільки неоднозначна. Політика - це насамперед мистецтво розумно діяти.
Серед багатьох звинувачень, пред'явлених Горбачову, мабуть, найістотнішим було звинувачення його в нерішучості. Однак якщо зіставити значні масштаби прориву, здійсненого їм, і короткий термін знаходження у влади, з цим можна посперечатися. Крім усього перерахованого вище, епоха Горбачова була відзначена виведенням військ з Афганістану, проведенням перших змагальних вільних виборів в історії Росії, ліквідацією існувала до нього монополії на владу партії. У результаті реформ Горбачова світ істотно змінився. Він не стане вже ніколи колишнім. Не володіючи політичною волею і мужністю, зробити таке неможливо. До Горбачова можна по-різному ставитися, але, безумовно, це одна з найбільших фігур сучасної історії.
Європейські міжнародні структури вже давно опікуються розвитком демократії в Україні. І от зараз Рада Європи запустила низку чудових проектів з впровадження принципів основ демократичного громадянства і прав людини в освітній процес. Причому навчати будуть зверху: спочатку адміністрацію шкіл, батьківську громадськість, вчителів, які , в свою чергу, будуть впроваджувати ці принципи у своїх навчальних закладах. Чудова пропозиція про літню школу у Варшаві. Приєднуйтесь, колеги!
55 років минуло цієї неділі, 13 березня, з часу найстрашнішої техногенної катастрофи, за винятком Чорнобиля, в Україні.
О 10-15 ранку 13 березня 1961 року дамба, яка перекривала Бабин Яр, не витримала навантаження і 14-метрова хвиля пульпи зі швидкістю 5 м/с хлинула на Куренівку, зносячи будівлі, людей, транспорт, трупи і залишки трун з довколишніх кладовищ. На площі близько 30 гектарів було знищено все живе. Тіла загиблих витягували впродовж місяця. За офіційними даними, Куренівська трагедія обірвала життя 147 людей, за неофіційними - 1,5-2 тисяч. У 1950 році виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру. Всього за 10 років у такий спосіб було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту на площі близько одного квадратного кілометра. Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки — але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповеневого стоку становила лише 0,5 м3 за секунду, що було недостатньо для виключення можливості аварії. Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 6-45 ранку 13 березня 1961 року дамба почала руйнуватися, а через 3,5 години її прорвало. Брудна вода і близько 700 тисяч кубометрів мокрого грунту сповзли по яру вниз і покотилися до вулиці Фрунзе. О 9-30 пульпа дісталася Куренівки. Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки, частину стадіону «Спартак» і покрити 25 гектарів площі триметровим шаром твердіючої пульпи. Влада довгий час приховувала і применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, у місті був відключений міжміський телефонний зв'язок, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи у документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою у товщі затверділої пульпи. У режимі секретності прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до тюремного ув'язнення. Згідно з висновком експертної комісії, причиною аварії названі «помилки в проекті гідровідвалів і дамби». Після катастрофи у Бабиному Яру було збудовано нову капітальну дамбу висотою 25 метрів, прокладено водогін, здатний забезпечувати надійну експлуатацію навіть за умов великої повені та тотальних злив. Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вул. Олени Теліги), облаштовано парк.
Історик Станіслав Цалик теж присвятив цій трагедії цілий допис у своєму блозі на ВВС-Україна:
За підрахунками істориків, в результаті Куренівської трагедії загинули 1,5 тисячі людей. Архівне фотоUkrinformСучасний вигляд Куренівки. Фото 2006 року.
55 років тому – 13 березня 1961-го – в Києві сталася техногенна катастрофа. Потужний селевий потік з Бабиного Яру прорвав дамбу і затопив Куренівку. За підрахунками істориків, загинули 1,5 тисячі людей. Події того "чорного четверга" залишилися в історії як Куренівська трагедія.
Причиною катастрофи стало створення в Бабиному Яру парку відпочинку. Зазвичай точкою відліку вважають 1950 рік, коли "з метою ліквідації яру і благоустрою території, прилеглої до Сирецького житлового масиву" туди почали скидати відходи виробництва сусідніх Петровських цегляних заводів.
Насправді освоєння яру як зони дозвілля почалося раніше. П’ятирічний план реконструкції Києва 1936-1940 років передбачав розбити на всій території Бабиного Яру парк. А 20 листопада 1940 року виконком Київради ухвалив рішення №105/6: "Затвердити під будівництво лижної бази і трампліну територію Бабиного Яру, який раніше використовувався під (військовий) табір і стрільбище". Закінченню будівництва завадила війна.
Отже, по війні вирішили реалізувати незавершений проект? Не зовсім так. Адже обставини кардинально змінилися: Бабин Яр став братською могилою понад 100 тисяч людей, розстріляних нацистами протягом 1941-1943 років. То були євреї, цигани, військовополонені, моряки Дніпровського загону, радянські підпільники, активісти ОУН, заручники і взагалі всі, кого Третій рейх мав за ворогів.
В березні 1945-го уряд УРСР спільно з ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про спорудження монументального пам’ятника на території Бабиного Яру". Визначили кошторис – 3 млн. рублів. В 1947-му "пам’ятник жертвам фашистського терору в Бабиному Яру" внесли до Плану відновлення і розвитку Києва на 1948-1950 роки.
Але розпочата 1948-го Кремлем антисемітська кампанія "боротьби з космополітами" унеможливила появу монумента. Адже переважна більшість жертв Бабиного Яру – євреї. Отоді можновладці згадали про довоєнний проект парку. Тепер спорудження стадіону та містечка атракціонів переслідувало додаткову мету – знищити пам’ять про Бабин Яр як місце трагедії. І, зрештою, знищити сам Бабин Яр.
1950 року міська влада ухвалила рішення заповнити Бабин Яр – для створення плаского рельєфу – відходами виробництва Петровських цегляних заводів. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у приярки Бабиного Яру.
Фатальний дозвіл розпочати намив приярку №3, де пізніше сталася аварія, Київський міськвиконком дав 2 грудня 1952 року.
За десять років до Бабиного Яру закачали понад 4 млн. м3 пульпи, з них переважну частину – 3 млн. 191 тис. м3 – у приярок №3. Шар намиву сягав 30 метрів, а загальна площа – понад квадратний кілометр.
Попри те, що намив відбувався на висоті 40-60 метрів над рівнем великого житлового району Куренівка, замість бетонної дамби чомусь спорудили земляну. Інженерний прорахунок? Чи певні будматеріали кинули "наліво"?
Вже 1957 року ситуація стала аварійною – вода з піском час од часу затоплювала сусідні території. Але закачування пульпи не припинили. Трагедія могла статися будь-якої миті.
13 березня 1961 року земляна дамба не витримала. О 8 год. 30 хв. ранку маса рідкої пульпи ринула вниз, на Куренівку. Смертельний вал висотою 14 метрів і шириною 20 метрів нісся з швидкістю 5 метрів за секунду, знищуючи все на своєму шляху. Потік перевертав автівки, завалював на бік тролейбуси, валив стовпи електромереж, рвав дроти. А люди ж саме їхали на роботу…
Потоп тривав півтори години.
Пульпа накрила площу близько 25 гектарів. Зруйнувала 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Залишила без житла 353 сім’ї (1 228 особи). Вивела з ладу енергопостачання, газопостачання, частково зруйнувала каналізацію.
Загальний збиток склав 3,7 млн. рублів.
За радянською традицією, влада спробувала замовчати трагедію. В Києві відімкнули міжміський телефонний зв’язок. Кажуть, літакам "Аерофлоту" заборонили літати над Куренівкою.
Потім з’явилося офіційне повідомлення про "раптове сповзання значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву" і 145 загиблих. За підрахунками істориків, реальна кількість жертв дорівнює півтори тисячі людей. Тіла загиблих витягували протягом місяця.
Державна експертна комісія визначила, що основною причиною аварії є те, що дамба "не мала необхідної стійкості". Катастрофа "стала наслідком дефектів проектних рішень, своєчасно невиявлених... а також наслідком дефектів при проведенні будівельних робіт".
Київський обласний суд позбавив волі шістьох винуватців – двох проектувальників з Москви і чотирьох керівників київського будівельного управління. Щоправда, матеріали кримінальної справи швидко знищили – разом зі свідченнями очевидців і фотознімками з місця подій. Хтось впливовий побоювався оприлюднення прихованих подробиць.
Кияни по-своєму тлумачили те, що сталося. Мовляв, то мертві Бабиного Яру помстилися живим. Бо не можна влаштовувати парк відпочинку на кістках загиблих.
"Катинська справа" - спеціальний проект, який був створений спільними зусиллями "Історичної правди" та Польського інституту у Києві. Проект присвячений українським сторінкам одного з найбільш відомих у світі злочинів сталінського режиму: історії розслідування цієї справи, долям жертв та місцям вшанування їх пам'яті.
У квітні 1943 світ вперше почув про Катинський розстріл. У могилах біля села Катинь, що розташоване неподалік Смоленська, німецька комісія під керівництвом доктора Ґергарда Бутца дослідила останки 4 143 польських військовополонених офіцерів. У світі ця інформація спричинила ефект подібний до потужного вибуху. Проте розслідування Катинської справи тривало іще більше 50 років.
Після того, як Німеччина і СРСР у вересні 1939 року окупували територію Другої Речі Посполитої, до радянського полону потрапило багато солдатів, офіцерів і підофіцерів. Солдати і підофіцери згодом були відпущені додому. Офіцерів НКВД сконцентрувало у трьох таборах - Старобільському, Козельському та Осташковському. Загальна кількість офіцерів у цих таборах навесні 1940 року складала близько 15 000 осіб. Іще декілька тисяч офіцерів і чиновників були ув'язнені у тюрмах Західної України та Білорусі. З них близька 10 000 осіб без суду і слідства були приговорені Сталіним до розстрілу. Вирок був виконаний стосовно 14 552 колишніх бранців трьох таборів та 7305 осіб ув'язнених. Разом згідно рішення ЦК Політбюро ВКП(б) було розстріляно 21 857 польських військовополонених.
На території України, у Старобільську був розташований один з таборів, де з жовтня 1939 до квітня-травня 1940 року перебувало близька 4 000 польських бранців. З них було розстріляно у підвалах Харківського управління НКВД 3 820 осіб.
Харків, Київ і Херсон були також місцями розстрілів колишніх ув'язнених з тюрем Західної України.
У Харкові вони були поховані разом із розстріляними бранцями Старобільську у приміському Лісопарку, неподалік селища П'ятихатки, що приблизно у 12 км на Північ від центру міста. Тут знаходився таємний цвинтар НКВД, де від 1938 року чекісти ховали свої жертви.
Розстріляних у Києві ховали у Биківні, приблизно у 15 км на Схід від центру столиці. Тут також від 1937 року існував "спецоб'єкт" НКВД, де також було поховано багато тисяч київських жертв Великого терору.
Херсон був іще одним місцем розстрілів польських бранців. Точне місце їх поховання досі залишається невідомим.
Багато років ці факти були приховані від громадськості. "Історична правда" спільно з Польським інститутом у Києві прийняли рішення про створення спецпроекту, який розповідатиме про таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні, історію розслідування "Катинської справи" та долі людей: як тих, що загинули, так і тих, хто у дивовижний спосіб уцілів під час цієї спецоперації НКВД СРСР.
Тексти, фото і відео, напрацьовані колективом проекту, і готові до того, аби ними поцікавились - ось тут - http://www.istpravda.com.ua/themes/katyn/
Ukrinform
Сучасний вигляд Куренівки. Фото 2006 року.